20 січня 1991 року більшість мешканців кримського півострова на загальнокримському референдумі "проголосувала" за відновлення Кримської Автономії, що визначило статус Криму у складі України. На законодавчому рівні статус автономії Криму був закріплений 12 лютого 1991 року. Однак, в березні 2014 року Російська Федерація окупувала територію Автономної Республіки Крим, а пізніше, всупереч нормам міжнародного права, анексувала її.
На цьому закінчу частину сухих фактів і хочу поділитися власними спогадами про півострів, який здавався мені райським куточком, доки не потрапив у лапи Мордору.
До речі, на сайті 6262.com.uaвже виходив блог зі спогадами нашої журналістки про навчання в Криму, яке перервалося через його окупацію. Читайте: Від суцільного краху до мрії. Як війна завадила мені отримати освіту журналіста
Майже кожне моє літо в шкільні часи проходило в Криму. І до 16 років я побачила там усі найвідоміші туристичні об’єкти, окрім Херсонесу Таврійського. Дорога до Криму завжди була довгою та виснажливою – спочатку до Донецька, потім потягом від Донецька до Сімферополя, а вже звідти – до міста. Ми традиційно зупинялися в Ялті.
Пам’ятаю, якою незвичною здавалася дорога під час першої поїздки до Ялти. Рельєф змінюється швидко, ти виснажений після потягу, аж раптом ліворуч відкривається вид на море, від якого перехоплює дихання. Видно верхівки кипарисів та охайні будиночки. З іншого боку відкривається вид на Кримські гори – над ними збираються щільні хмари, поки всюди панує літня спека.
Скільки б разів ти не приїжджав до Криму, варто було тільки вийти з автобусу у пункті призначення – втома сама кудись зникала. Можна було цілими днями кудись ходити, їздити, щось дивитися, а вже потім пізно вночі відчувати, що щось енергії поменшало.
Усе щастя було навіть не в екскурсіях та турах. Так, вони додавали позитивних емоцій. Левадія, Воронцовський палац, Масандрівський завод, Ботанічний сад, Залізний порт, палац Ластівчине гніздо - ці місця, мабуть, неможливо не відвідати. Але в них немає сенсу без щоденної можливості сидіти на теплому гранітному паркані набережної та спостерігати. За морем, за сонцем, за бурхливим життям, за строкатим натовпом. Там можна було зустріти кого-завгодно – від якоїсь знаменитості до компанії мандруючих фріків. Для дитини, яка бачила тільки містечка Донеччини з пострадянським духом, такі спостереження були цікавішими, ніж похід у кіно на довгоочікуваний фільм.
Хоча є те, що вражало чи не більше, ніж морське узбережжя – Кримські гори. Поїздка була неповноцінною, якщо не вдавалося піднятися на гору Ай-Петрі. Там ми заходили у печери, гуляли по місцевості, куштували національну татарську кухню в невеличких кафе прямо біля обриву. Кожного разу моя поїздка туди співпадала з по-осінньому холодною погодою на вершині. Стоячи там у теплій куртці, серед колючого вітру та дощових хмар, навіть не вірилося, що десь внизу люди від спеки готові зняти з себе власну шкіру.
Такою поїздкою завершився мій останній день перебування в Криму у 2012 році. Тоді я ще думала: наступного року треба більше часу помандрувати по Кримських горах. Але не сталося. Залишилася купа фотографій, де я завжди з обгорілим обличчям, та спогадів, які точно не вмістяться в одну статтю. А ще залишилася надія, що у майбутньому я повернуся до того Криму, який зустріне мене українськими прапорами.
