Моя бабуся, Людмила, народилася у Словʼянську у звичайній українській сімʼї. Потім закінчила гірничий технікум і переїхала жити і працювати шахтарем у Макіївку. Вона зі збіднілої купецької сімʼї, від спадку якої збереглося тільки кілька старих фотографій.
А з моїм дідусем була зовсім інша історія. Він був з бідної селянської сімʼї, де всі спілкувалися суржиком або українською. Обставини його не змусили забути мову. Але це було однією з причин, чому його не взяли до партії (а потім він і сам не хотів вже) і не підвищували до керівних посад на шахті при наявній вищій освіті. Але дідусь мій - то зовсім інша історія.
Повернемось до бабусі.
Вона розповідала, що коли настав час їй піти в школу, бабусю віддали у російськомовну школу для дівчаток. Української мови там не було взагалі. А на її спроби вивчити українську чи хоча б щось вміти нею щось сказати старші їй відповідали:
“то теляча мова”, “то селянська мова”, “воно тобі в житті не знадобиться”
Спочатку так казали у школі, потім у технікумі, а ще - в оточенні. Всюди вона чула зневажливі коментарі щодо української мови. Доходило навіть до абсурду на кшталт:
“українська - це не модно і не інтеліґентно”
Така пропаганда, яка тиснула пресом на бабусю роками, призвела до того, що українською вона не володіла. Не вміла нею говорити та читати, не розуміла багатьох слів. І так було до тих пір, поки я не пішла до школи.
У першому класі я навчалася в нині окупованій Макіївці - там мене мама віддала в український клас. А коли ми вже переїхали у Словʼянськ, у новій школі теж було багато української мови та літератури. Звісно, до певного періоду батьки допомагали з уроками. Тож і бабуся поступово почала дізнаватися для себе, що значать ті чи інші українські слова, як складалася доля різних українських письменників та поетів, слухала українські вірші та оповідання, які ми з мамою іноді читали вголос.
Так потроху бабуся почала вводити в свій обіг якісь окремі українські слова та фрази. Потім стала дивитися фільми з українським дубляжем і все менше питала мене про те, що значить те, що там кажуть.
Коли почалася війна, моя бабуся стала все більше занурюватися в новини. Їй було дуже важливо мати свою точку зору, тож вона почала читати публікації різних українських видань, дивитися інтервʼю військових і посадовців тощо. Звісно, від цього в неї підскакує тиск щодня. Якось я в неї спитала:
“Ба, нащо ти ці новини дивишся цілими днями, якщо тобі погано потім?”
На що вона мені відповіла:
“Ну я ж маю знати, що в моїй країні діється, та і я ж маю вміти з твоєю мамою розмову підтримати, бо вона вже он як добре українською говорить”
Зараз бабусі 87 років. І хтось може мені закинути щось на кшталт: “а що їй заважало вивчити українську за 30 років незалежності?”. На це питання є багато відповідей, одна з яких така: можна витягти людей з “совка”, але не так просто витягнути “совок” з людей, які жили під тиском невпинної пропаганди майже все своє життя.
